Among the injuries of the elbow the fractures with dislocations are the most challenging with a significant number of unsatisfactory results and complications. In addition to the severity of the damage, failed results are associated with errors in diagnosis and treatment.Objective: to study retrospectively the structure and causes of errors those occur during the diagnosis and treatment of fractures with dislocations of the elbow joint. Methods: clinical materials were analyzed for 110 patients with fracture with dislocation, 80 of them were admitted into Sytenko Institute of Spine and Joint Pathology and from other medical institutions (81 ± 19) days after the injury. A retrospective analysis was carried out. We evaluated the accuracy of diagnoses for the site fractures; determine the state of its stability after injury in 4 degrees: stability, relatively stability, instability and very instability; the conformity of therapeutic tactics and the quality of its implementation.Results: 74 % of mistakes were attributable to the assessment of the degree of loss of stability of the injured joint and led to inadequate curative tactics. Of the 23 injured patients 17 were treated with conservative therapy instead of the required surgical treatment. Errors in surgical treatment (6 patients) are associated with inappropriate volume of surgery and failed osteosynthesis. There was an opposite relationship between the timing of surgery for the adverse effects of injuries and the long-term results of treatment (Pearson coefficient –0.48; p < 0.05).Conclusions: most of the errors were associated with wrong diagnosis that led to the incorrect assessment of the degree of instability of the injured joint and wrong selection of false therapeutic tactics. Correction of medical tactics even at the stage of formation of unsatisfactory consequences of injuries increases the likelihood of obtaining favorable results.

Среди травм локтевого сустава самыми проблемными, с большим количеством неудовлетворительных последствий и осложнений, являются переломовывихи. Кроме тяжести повреждения, нежелательные результаты связаны с ошибками в диагностике и лечении.Цель: ретроспективно изучить структуру и причины ошибок, допускаемых при диагностике и лечении переломовывихов локтевого сустава.Методы: проанализированы клинические материалы 110 пациентов с переломовывихами, 80 из которых попали в ГУ «ИПХС им. проф. М. И. Ситенко НАМН Украины» из других лечебных учреждений через (81 ± 19) дней после травмы. Проведен ретроспективный анализ. Оценивали точность диагнозов переломов костных образований сустава; изучали состояние его стабильности после повреждения по четырем степеням: стабильный, относительно стабильный, нестабильный и крайне нестабильный; соответствие лечебной тактики и качество ее реализации.Результаты: 74 % ошибок относились к оценке степени потери стабильности травмированного сустава и привели к неадекватной лечебной тактике. Из 23 пострадавших у 17 вместо необходимого хирургического лечения проведено консервативное. Ошибки хирургического лечения (6 пациентов) связаны с несоответствующим объемом операции и неудовлетворительным остеосинтезом. Между сроками вмешательств по поводу неблагоприятных последствий повреждений и отдаленными результатами лечения выявлена отрицательная связь (коэффициент Пирсона –0,48; p < 0,05).Выводы: большинство ошибок — диагностические, связанные с неверной оценкой степени нестабильности травмированного сустава, что приводит к избранию ложной лечебной тактики. В случае аргументированного хирургического лечения нежелательные результаты возникают из-за несоответствующего объема вмешательства. Корректировка лечебной тактики еще на этапе формирования неудовлетворительных последствий травм повышает вероятность получения благоприятных результатов.

Серед травм ліктьового суглоба найпроблемнішими, зі значною кількістю незадовільних наслідків й ускладнень, є переломовивихи. Окрім важкості ушкодження, небажані результати пов’язані з помилками в діагностиці та лікуванні.Мета: ретроспективно вивчити структуру та причини помилок, які виникають під час діагностики і лікування переломовивихів ліктьового суглоба.Методи: проаналізовано клінічні матеріали 110 пацієнтів із переломовивихами, 80 з яких потрапили до ДУ «ІПХС ім. проф. М. І.Ситенка НАМН України» з інших лікувальних закладів через (81 ± 19) днів після травми. Проведено ретроспективний аналіз. Оцінювали точність діагнозів щодо переломів кісткових утворень суглоба; визначали стан його стабільності після ушкодження за чотирма ступенями: стабільний, відносно стабільний, нестабільний та надто стабільний; відповідність лікувальної тактики й якість її реалізації.Результати: 74 % помилок належали до оцінювання ступеня втрати стабільності травмованого суглоба та призвели до неадекватної лікувальної тактики. Із 23 постраждалих у 17 замість необхідного хірургічного лікування проведено консервативне. Помилки хірургічного лікування (6 пацієнтів) пов’язані з невідповідним обсягом операції та незадовільним остеосинтезом. Між строками втручань із приводу несприятливих наслідків ушкоджень і віддаленими результатами лікування виявлено протилежний зв’язок (коефіцієнт Пірсона –0,48; p < 0,05).Висновки: більшість помилок — діагностичні, пов’язані з невірним оцінюванням ступеня нестабільності травмованого суглоба, що призводить до обрання хибної лікувальної тактики. У разі обґрунтованого хірургічного лікування небажані результати виникають через невідповідний обсяг утручання. Корегування лікувальної тактики ще на етапі формування незадовільних наслідків травм підвищує ймовірність отримання сприятливих результатів.