В статті розглядаються окремі питання щодо визначення поняття і сутності релігійної діяльності, її основних форм та особливостей публічного управління у цій сфері. Суспільно-політичні процеси, які відбуваються в Україні спрямовані на демократизацію суспільства, побудову правової соціально-орієнтованої держави. Це в свою чергу вимагає практичної реалізації конституційних положень щодо гарантії прав і свобод громадян, зокрема права на світогляд і віросповідання. Задля досягнення цього держава, відповідно до ст. 11 Конституції України, сприяє консолідації та розвитку української нації, її історичної свідомості, традицій етичної, культурної, мовної та релігійної самобутності народу України. Відповідно це надає державі можливість впливати на процеси консолідації та розвитку українського народу шляхом упорядкування відповідних правовідносин між державою і церквою. Встановлено, що релігійна діяльність – це сукупність релігійно-зумовлених дій вірян, релігійних інститутів, спрямованих на задоволення духовних і практичних потреб функціонування релігійних організацій, та виявляється у: духовній сфері – проповідницька; продукування релігійних ідей; богословсько-теологічне їх обґрунтування, інтерпретація, систематизація; практичній сфері – культурно-просвітницька; пропаганда та поширення релігійних ідей; місіонерська, доброчинна, релігійно-освітня; виробнича і господарська діяльність. Основні форми релігійної діяльності (обряд, хрещення, миропомазання, соборування, вінчання, сповідь, причастя) визначені церковним правом. Слушним було б закріплення цих форм релігійної діяльності у чинному законодавстві з метою утвердження церковної правосуб'єктності і удосконалення правового регулювання релігійної діяльності.