У статті здійснено концептуальний аналіз міжнародно-правової основи врегулювання спорів, стороною яких є міжнародні організації, з урахуванням фрагментованості нормативного регулювання та багатошаровості застосовних правових режимів. Вихідною є теза про те, що спори за участю міжнародних організацій охоплюють неоднорідні категорії правовідносин (міждержавні, внутрішньоорганізаційні та приватноправові), а тому не можуть бути адекватно описані ні виключно в межах інституту мирного вирішення міжнародних спорів, ні лише як елемент права міжнародних організацій. Окреслено чинники, що впливали на формування відповідного нормативного масиву: «пацифікацію» міжнародного права та становлення інституту мирного вирішення спорів; інституціоналізацію міжнародних відносин і зростання кількості міжнародних організацій; а також розмиття межі між публічним і приватним правом, що зумовлює активніше використання організаціями приватноправових інструментів у договірній і позадоговірній взаємодії з третіми особами. Показано, що врегулювання спорів за участю міжнародних організацій спирається на множинність джерел і режимів, серед яких – загальні принципи й норми міжнародного публічного права, внутрішнє право міжнародних організацій, спеціальні договірні режими (lex specialis), закріплені в установчих актах, угодах про штаб-квартиру та угодах про привілеї й імунітети, а у приватноправовому вимірі – також застосовне національне або транснаціональне приватне право, визначене автономією волі сторін чи колізійними приписами. Така багаторівневість ускладнює ідентифікацію належних процедур, визначення юрисдикції, вибір застосовного права та забезпечення виконання рішень. Окремо окреслено вплив привілеїв та імунітетів міжнародних організацій на доступ до правосуддя і пов’язану з цим потребу у спеціальних механізмах урегулювання спорів. Запропоновано розмежовувати правову основу in lato sensu як комплекс норм різної природи в межах міжнародної правової системи та міжнародно-правову основу in stricto sensu, яку вітчизняна доктрина традиційно пов’язує з основними принципами міжнародного права та окремими базовими нормами (core rules) загального міжнародного права, які закріплюють процедури врегулювання спорів, визначають порядок їхнього застосування та правові наслідки. Обґрунтовано, що у вузькому значенні визначальними є принципи мирного врегулювання спорів, незастосування сили або погрози силою та сумлінного виконання міжнародних зобов’язань (pacta sunt servanda). Їх системне застосування слугує взаємопов’язаною рамкою для тлумачення lex specialis і внутрішніх правил організацій та для загального окреслення меж балансування між функціональною автономією міжнародних організацій і вимогами ефективного правового захисту.