Мета дослідження полягає в історико-філософській реконструкції еволюції критичної теорії від песимізму щодо «індустрії культури» (М. Горкгаймер, Т. Адорно) до комунікативного оптимізму (Ю. Габермас). Аналізуються трансформація публічної сфери та потенціал емансипації в умовах «лінгвістичного повороту». Методологія історико-філософської реконструкції має комплексний характер. Вона поєднує діалектику та герменевтику праць Ю. Габермаса, зокрема «Структурних перетворень публічної сфери». Порівняльно-історичний метод зіставляє західний досвід осмислення громадянського суспільства та рефлексії пострадянської трансформації (І. Ґальєра). Емпіричну верифікацію проведено на прикладах монументального мистецтва та наукових фондів, на підставі аналізу Л. Бачинської та розвідки Д. Келлнера. Результати. Еволюція комунікативної теорії Ю. Габермаса є зсувом парадигми від суб’єктно-центрованого розуму до інтерсуб’єктивності. На відміну від Т. Адорно, Ю. Габермас вбачає у мові ідеал порозуміння. Категорії «Системи» і «Життєсвіту» діагностують патологію модерну: колонізацію життєсвіту імперативами грошей і влади, що деформує комунікацію. Порушення претензій мовленнєвих актів веде до спотвореної комунікації. За Л. Бачинською, радянські мозаїки 1960–1980-х слугували ідеологічним монологом компартійної влади. Натомість сучасні бібліотеки та муралізм інтерпретуються як спроби відновлення інфраструктури раціонально-критичної дискусії. «Рефеодалізація» публічної сфери виявляється у зміні домінування на споживче. Спираючись на Н. Романенкову та А. Братусь, виявлено напругу між системною інтеграцією (арт-ринок) та автономією мистецтва, що зберігає ризики підпорядкування ринковій логіці. Висновки. Габермасова комунікативна парадигма долає песимізм першого покоління Франкфуртської школи. Життєсвіт залишається ресурсом опору колонізації життєсвіту, а пошук консенсусу є альтернативою інструментальній раціональності. Майбутнє проєкту Модерну залежить від здатності інституцій забезпечити вільне публічне використання розуму.