Стаття присвячена аналізу Київської духовної семінарії у 1947–1960 рр. як поколіннєво структурованої інституції. Метою дослідження є реконструкція внутрішньої соціальної динаміки викладацької корпорації та з’ясування того, яким чином поколіннєва належність визначала освітні, кар’єрні й адміністративні практики в умовах пізньосталінського та хрущовського періодів. Методологічною основою є адаптована теорія поколінь В. Штрауса та Н. Хоува, застосована до аналізу конкретної церковної інституції. Використано просопографічний підхід із залученням «вертикальних» біографічних показників: року народження, освітніх траєкторій, часу прийняття сану, досвіду репресій і Другої світової війни. Емпіричну базу становлять архівні матеріали уповноважених Ради у справах РПЦ, публікації «Журналу Московської Патріархії», біографічні бази даних і мемуарні свідчення. В результаті дослідження виявлено чотири поколіннєві когорти викладачів КДС, сформовані в різних історичних режимах: імперському, революційному, сталінському та післявоєнному. Доведено, що домінування «імперського духовного покоління» забезпечувало тяглість традиції, тоді як молодші покоління виконували функції адаптації та поступової трансформації. Проаналізовано зміну балансу поколіннєвого впливу на педагогічний і адміністративний процес упродовж 1947–1960 рр. У висновках обґрунтовано, що Київська духовна семінарія постає як інституція поколіннєвого компромісу, внутрішня логіка якої не зводиться до пасивної реакції на державну політику. Поколіннєва асиметрія визначала механізми тяглості, адаптації та незавершеної трансформації духовної освіти в СРСР, що відкриває нові перспективи для соціальної історії Православної Церкви.