Стаття присвячена дослідженню історії викладання археології та історії первісного суспільства у стінах Харківського університету крізь призму проблем хронології та фазеології. Метою роботи є обґрунтування доцільності застосування фазеологічного підходу в поєднанні з аналізом довготривалих процесів для виявлення закономірностей трансформації викладацьких дисциплін у контексті змін наукових, інституційних і культурних умов. Дослідження спрямоване на подолання обмежень традиційних хронологічних моделей, які не дають змоги повною мірою відобразити внутрішню динаміку розвитку університетського викладання. Методологічною основою дослідження є поєднання хронологічного аналізу з фазеологічним підходом у межах концепції довготривалих процесів. Використання аналітичних методів історії науки та освіти дозволило розглядати викладання археології та історії первісного суспільства не як послідовність ізольованих етапів, а як безперервний процес зміни фаз і констеляцій елементів. У ході дослідження встановлено, що розвиток викладання археології та історії первісного суспільства у Харківському університеті відбувався шляхом поступових фазових переходів, а не через різкі хронологічні розриви. Показано, що елементи попередніх фаз зберігалися та функціонували в трансформованому вигляді в межах наступних етапів, утворюючи складні констеляції викладацьких практик і методологічних підходів. Виявлено асинхронність між інституційними змінами та реальними трансформаціями навчального процесу, що підтверджує обмеженість жорстких періодизаційних схем. Наукова новизна дослідження полягає у застосуванні фазеологічного підходу до аналізу історії університетського викладання, що дозволило запропонувати концептуальну модель вивчення довготривалих процесів у системі вищої освіти. Отримані результати підтверджують досягнення поставленої мети та засвідчують продуктивність обраної методології для дослідження історії науки й освіти, а також відкривають перспективи для подальших порівняльних студій і аналізу інших освітніх інституцій.