У роботі розглядаються проблеми соціалізації та (ре)соціалізації індивідів в умовах воєнногоукраїнського суспільства з акцентом на роль інституту освіти як одного з ключових механізмівсоціального відтворення. Освіта аналізується як соціальний простір, у межах якого відбуваєтьсяінтерналізація когнітивних, практичних і поведінкових моделей, необхідних для професійногостановлення, повноцінної участі в суспільному житті та формування відповідальної особистості.Окрему увагу приділено впливу пандемії Covid-19 та вимушеного переходу до дистанційнихформ навчання, що актуалізували проблему «кризи соціалізації», за якої соціалізаційні процесинабули фрагментованого характеру та частково перемістилися у простір соціальних медіа.Показано, що в умовах повномасштабної війни проблема соціалізації втрачає вікову специфіку,а здобувачі освіти постають як соціально неоднорідний і «проблемний» прошарок населення.Соціальна активність розглядається як важливий напрям виховання та як комплексгромадянських і політичних практик, що формуються, зокрема, через можливості, які надаєінститут освіти. Розвиток соціальної активності інтерпретується як значущий виміргромадянського становлення індивіда в сучасних умовах