Стаття присвячена проблемам локалізації гідроніму Овечі Води, який у науковій літературі співвідносять з однією з річок, де поряд з Калкою відбулася битва між об’єднаними військами руських дружин і половців 31 травня 1223 р.; розглядають як місце вбивства беклярбека Мамая. Овечі Води згадуються як спірна територія між Кримським ханством, Великою Ордою і Великим князівством Литовським; як південна межа Великої Орди; фігурує серед кордонів улусу “Семенових людей” у “Литовській метриці”. На Овечих Водах фіксують залишки міста часів Золотої Орди; вона виступає як один з головних пунктів на Муравському шляху, де збиралися кримські татари для набігів, а напади канівських козаків в районі річки призвели до торгової кризи Московського царства. Район Овечих Вод ставав місцем кочування Кримської орди під час посухи і голоду в Криму. Метою роботи є локалізація річки або річок з назвою Овечі Води на підставі аналізу широкого кола джерел, співставлення гідроніма з історичними подіями XIII–XVII ст. Вирішення цього завдання значною мірою буде сприяти подальшим археологічним пошукам місця зіткнень руських дружин і половців з монголами у 1223 р., а також локалізації золотоординського міста часів темника Мамая. Локалізація цієї річки ускладнена, вона не фіксується на жодній сучасній мапі, так і на старих картах означеного періоду. Дослідники констатують наявність трьох Овечих Вод, на теренах сучасних Дніпропетровської, Запорізької і Херсонської областей. Аналіз джерельної бази дозволив встановити, що під гідронімом Овечі Води слід розуміти заводнену балку Оріхову – ліву притоку р. Конки Запорізької області. Серед важливих даних є свідчення посольської місії 1680 р. до Криму, на підставі яких О.О. Русову у 1876 р. вдалося вірно локалізувати Овечі Води поблизу м. Оріхова. Археологічні розвідки і подальші дослідження цієї місцевості можуть дати відповіді на багато питань стосовно тих історичних подій, які зафіксовані у писемних джерелах XIII–XVII ст. Не виключено відкриття залишків міста часів Золотої Орди в районі Овечих Вод, сліди якого ще у середині XIX ст. фіксували мандрівники.