Мета статті – аналіз моральних аспектів роботи з архівним візуальним матеріалом у found footage кінематографі, зокрема як форми археології образу, що поєднує документальне й ігрове, та окреслити його значення у формуванні політики пам’яті та критики репрезентації. Розкрити поняття «found footage» як кінематографічної практики, що ґрунтується на використанні попередньо створених (іноді випадково «знайдених», анонімних або аматорських) візуальних матеріалів, яким надається нове значення шляхом монтажного переосмислення. Методологія дослідження базується на використанні міждисциплінарного підходу, що поєднує елементи герменевтики, культурології та кіноаналізу. Джерелами слугують як академічні публікації, так і кінематографічні твори, що розглядаються як феномени візуальної культури. Наукова новизна полягає в тому, що в статті запропоновано трактувати found footage кінематограф як археологічну практику, що трансформує зображення у критичний інструмент роботи з пам’яттю. Зроблено акцент на переосмисленні ролі монтажу як етичного жесту і політичного акту, а також на деколоніальному потенціалі цієї форми кіно в українському контексті. Висновки вказують на те, що found footage кінематограф функціонує як археологічна практика, де кожен кадр є артефактом, що потребує деконструкції та інтерпретації. Він трансформує зображення з носія інформації на суб’єкт політичного, естетичного й історичного досвіду. У цій формі кіно глядач стає не лише спостерігачем, а й учасником складного процесу реконструкції пам’яті, де старе зображення відкриває нові сенси.