The article examines the theory and history of Soviet-era architecture in the city of Ivano-Frankivsk (1944–1991), which was characterized by its distinct architectural features and large-scale development. The historical development of Ivano-Frankivsk was influenced by the economic and political context of the past. According to the “new approaches,” the central part of the city had “many shortcomings”: extremely dense development in the central area, fragmented city blocks, and a significant portion of the urban territory occupied by “low-value” single-story buildings with all engineering communications. It was considered economically feasible to reconstruct old districts and demolish the “low-value” (and sometimes hazardous) housing stock while utilizing the existing engineering infrastructure, rather than expanding construction beyond the city limits. The reconstruction of these areas aimed to reduce building density and create green spaces. However, this process caused irreversible damage to the historical part of the city. By the early 1960s, the characteristics of a new urban development style, typical of the Soviet period, had emerged. Cities, towns, and villages were built using the standard construction solutions of the Soviet era: inexpensive concrete or brick structures, poorly constructed, and lacking architectural identity or aesthetic appeal. In cities where the old central area remained partially intact, such as in Ivano-Frankivsk (formerly Stanislav), new buildings and residential districts were constructed haphazardly and in suburban areas, forming a series of peripheral dormitory districts. As for smaller towns and settlements that had to accommodate tens of thousands of rural migrants transitioning into the working class, these newcomers were often housed in dormitories and workers’ settlements. The architecture of cities became a mixed type, sometimes resulting in absurd urban compositions that negatively affected the architectural ensemble of individual cities.

У статті розглянута теорія та історія архітектури радянського періоду міста Івано-Франківська (1944–1991 рр.), який характеризувався своїми відмінними від усіх інших стилів архітектурними рисами та масштабністю забудови. Історична забудова м. Івано-Франківська визначалася специфікою економічного і політичного розвитку в минулому. Центральна частина міста згідно «нових підходів» мала «багато недоліків»: надзвичайно щільна забудова в центральному районі, здрібненість кварталів; велика частина території міста з усіма інженерними комунікаціями зайнята «малоцінними» одноповерховими спорудами. Вважалося за доцільне – економічно вигідно – реконструювати старі райони та знести «малоцінний» жилий фонд (подекуди аварійний), використовуючи при цьому існуючі інженерні комунікації, ніж виносити забудову за межі міста. Реконструкція цих районів проводилася з розрахунком зменшення щільності забудови, створення зелених масивів. Історичній частині міста внаслідок реконструкції було завдано непоправимої шкоди. На початку 1960-х років викристалізувалися риси нового стилю благоустрою міст, промислових підприємств притаманних радянському періоду історії. Міста, селища, села розбудовувалися в результаті класичного будівельного рішення радянської доби: дешеві бетонні чи цегляні конструкції, погано збудовані, без жодних прикмет архітектурних ознак чи естетичної привабливості. У тих містах, де стара центральна частина частково залишилася, як у Івано-Франківську (Станіславі), нові будинки та мікрорайони виростали вперемішку та на околицях, утворюючи низку приміських спальних районів. Що ж до менших міст і селищ, змушених приймати десятки тисяч селян, які перетворилися на робітників, то вони масово заселялися у гуртожитки та робітничі селища. Архітектура міст ставала змішаного типу, подекуди це виглядало абсурдно й негативно впливало на архітектурний ансамбль окремих міст.