The article deals with the question of the persuasiveness of the explanation of socio-economic crises in transitional societies in the paradigm of the exclusive responsibility for this of the so-called political order. The analysis of the most well-known concepts about the causes of decline in transitional societies, on the one hand, confirms the dependence of the economic situation on the effectiveness of political governance, but, on the other hand, shows that focusing only on political institutions limits the hermeneutic ability of a one-factor approach. Excessive emphasis on the role of political order leads to ignoring other factors of development – geographical, cultural, ethnic and others. The author of the article assumes that the political order as a mode of functioning of the political system is carried out through the activity of political and administrative institutions filled with a social substrate with a certain identity, including cultural and ethnic, and these identities often guide his actions. On the one hand, the level of public welfare depends on the presence of inclusive political and economic institutions. On the other hand, the development of institutions of this type is restrained by the parochial political culture of the population of transitional countries. Such a culture emerges from the pre-modern culture of social connections and is its rudiment, embedded in social psychology. It became the basis of the neopatrimonial economy, when public resources are distributed by a group of „big men”. The paradigm of the sole role of political order in the economic development of the country is correct in a sense, that order is impossible without national unity. At the same time, the basis of national unity is a much wider range of issues than just the creation of effective political institutions. Even when the explanation of socio-economic decline is reduced only to political rule, the last is formed by the will of the population and is a product of its choice, which is determined not only by political, but also by other identities of people.

У статті розглядається питання про переконливість пояснення соціально-економічних криз у транзитних суспільствах у парадигмі виняткової відповідальності за це так званого політичного порядку. Аналіз найбільш відомих концепцій про причини занепаду у транзитних суспільствах, з одного боку, підтверджує залежність економічної ситуації від ефективності політичного правління, але, з іншого боку, показує, що зосередження уваги тільки на політичних інститутах обмежує герменевтичну здатність однофакторного підходу. Надмірний наголос на ролі політичного порядку веде до ігнорування інших факторів розвитку – географічного, культурного, етнічного ті інших. Автор статті виходить із того, що політичний порядок як режим функціонування політичної системи здійснюється через діяльність політичних та управлінських інституцій, заповнених соціальним субстратом з певною ідентичністю, у т.ч. культурною та етнічною, і вони часто керують його діями. З одного боку, рівень суспільного добробуту залежить від наявності інклюзивних політичних та економічних інститутів. З іншого боку, розвиток інститутів такого типу стримується парохіальною політичною культурою населення транзитних країн. Така культура випливає із домодерної культури соціальних зв’язків і є її рудиментом, вбудованим у соціальну психологію. Вона стала основою неопатримоніальної економіки, коли суспільні ресурси розподіляються групою „великих людей”. Парадигма одноосібної ролі політичного порядку в економічному розвитку країни справедлива у тому сенсі, що порядок неможливий без національної єдності. В той же час, основою національної єдності є значно ширше коло питань, ніж тільки створення ефективних політичних інститутів. Навіть коли пояснення соціально-економічного занепаду зводиться тільки до політичного правління, то саме воно формується волею населення і є продуктом його вибору, який зумовлюється не тільки політичною, а й іншими ідентичностями людей.