У статті досліджено сучасний стан організаційного механізму взаємодії суб’єктів публічного управління у сферах екологічної безпеки та охорони здоров’я. Обґрунтовано, що ефективність такої взаємодії є критичним чинником забезпечення сталого розвитку, екологічного добробуту населення та зміцнення системи громадського здоров’я в умовах зростаючих екологічних ризиків. Проведено аналіз чинного нормативно-правового регулювання, а також інституційних практик координації дій між центральними органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, установами охорони здоров’я та екологічного контролю. Виявлено ключові проблеми – фрагментованість компетенцій, дублювання повноважень, низький рівень інформаційної інтеграції та слабку інституційну узгодженість. Запропоновано шляхи удосконалення організаційного механізму, зокрема впровадження єдиної цифрової платформи екологічно-медичного моніторингу, посилення міжвідомчої координації та створення міжсекторальних консультативних структур. Зроблено висновок про необхідність переосмислення стратегічних підходів до управління на стику екологічної безпеки та громадського здоров’я як основи для зниження системних ризиків та підвищення адаптивної спроможності державного управління. Особливої актуальності це набуває в контексті подолання наслідків воєнних дій для довкілля та здоров'я нації, а також в умовах євроінтеграційних процесів. Інтеграція найкращих світових практик та стандартів у цій сфері є ключовим завданням на шляху до сталого повоєнного відновлення країни.

The article examines the current state of the organizational mechanism for cooperation among public administration entities in the fields of environmental safety and public health. It is substantiated that the effectiveness of such cooperation is a critical factor in ensuring sustainable development, environmental well-being, and strengthening the public health system under growing ecological risks. The study analyzes existing legal and regulatory frameworks and institutional practices of coordination among central executive authorities, local self-government bodies, healthcare institutions, and environmental control agencies. Key challenges are identified, including fragmented competencies, overlapping functions, low levels of information integration, and weak institutional coherence. The article proposes ways to improve the organizational mechanism, such as the introduction of a unified digital platform for ecological and medical monitoring, strengthening interagency coordination, and the creation of cross-sectoral advisory bodies. The study concludes that a strategic rethinking of governance at the intersection of environmental safety and public health is essential for mitigating systemic risks and enhancing the adaptive capacity of state administration.