The article provides a detailed study of the influence of substantive law norms on the nature and characteristics of judicial evidence in the civil procedure of Ukraine, particularly regarding their formation, use, and interpretation. A comprehensive analysis is conducted of various types of civil proceedings, including claim-based, order, and special proceedings, which are fundamental for the substantive examination of cases. It is noted that judicial evidence plays a key role in establishing the circumstances of a case regardless of the type of proceeding, even in instances where another jurisdictional body has already examined the case on the merits, such as international commercial arbitration. The author emphasizes that, unlike some European countries such as Austria, Germany, or Sweden, Ukraine lacks non-documentary procedural models, making judicial evidence an indispensable foundation for ensuring justice and protecting the rights of the parties. At the legislative level, evidence is defined as a combination of information about legally significant facts and the material carrier of this information – written, physical, electronic evidence, or witness testimony. Attention is drawn to the close connection between evidence and substantive law norms, which define the legal facts – the subject of proof, and establish the conditions of their relevance and admissibility. Meanwhile, procedural law regulates the procedure for the submission, examination, and evaluation of evidence in court proceedings. The author compares Ukrainian legislation with the legal systems of France, Italy, and Belgium, where evidence norms are often directly included in substantive law, highlighting their dual substantive-procedural nature. Particular attention is given to the role of the principle of dispositiveness in the construction of the evidentiary base by the parties, as well as the limitations of this principle imposed by public interest, aimed at ensuring fairness and legality of judicial decisions. The author concludes that there is a need to introduce a comprehensive, systematic approach to regulating the institution of evidence in Ukraine, which should consider the interaction of substantive and procedural law norms. Such an approach will contribute to enhancing the efficiency of civil justice, strengthening trust in the judicial system, and harmonizing national legislation with international standards.

У статті детально досліджується вплив норм матеріального права на природу та особливості судових доказів у цивільному процесі України, зокрема на їх формування, використання й тлумачення. Здійснено комплексний аналіз різних видів цивільних проваджень, які включають позовне, наказне та окреме провадження, що є основними для розгляду справ по суті. Вказується, що судові докази відіграють ключову роль у встановленні обставин справи незалежно від виду провадження, навіть у випадках, коли інший юрисдикційний орган вже розглянув справу по суті, як-от міжнародний комерційний арбітраж. При цьому автор підкреслює, що, на відміну від деяких європейських країн, таких як Австрія, Німеччина чи Швеція, в Україні відсутні бездокументарні моделі проваджень, що робить судові докази незамінною основою для забезпечення правосуддя та захисту прав сторін. На законодавчому рівні докази визначаються як поєднання інформації про юридично значущі факти та матеріального носія цієї інформації – письмових, речових, електронних доказів чи показань свідків. Звертається увага на тісний зв’язок між доказами і нормами матеріального права, які визначають юридичні факти – предмет доказування, а також встановлюють умови їх належності та допустимості. При цьому процесуальне право регламентує процедуру залучення, дослідження й оцінки доказів у судовому процесі. Автор порівнює українське законодавство з правовими системами Франції, Італії та Бельгії, де норми про докази часто містяться безпосередньо у матеріальному праві, підкреслюючи їх подвійну природу – матеріально-процесуальну. Особливу увагу приділено ролі принципу диспозитивності в побудові доказової бази сторонами, а також обмеженням цього принципу з боку публічного інтересу, які покликані забезпечити справедливість і законність судових рішень. Автор робить висновок про необхідність впровадження в Україні комплексного, системного підходу до регулювання інституту доказів, що має враховувати взаємодію норм матеріального та процесуального права. Такий підхід сприятиме підвищенню ефективності цивільного судочинства, зміцненню довіри до судової системи та гармонізації національного законодавства із міжнародними стандартами.