A prison issue within literary female reception is exotic for Ukrainian literature. Therefore, the novel "Roses behind the Bars. Confession of a women's prison" by Iryna Ahapieieva is a conceptually new artistic and receptive model of prison experience. The author chooses the art form that we have seen in the texts of Ukrainian modernists before, such as confession (thought, appeal, stream of consciousness). But we have exclusively female space manifested by the specifics of the female body, female psychology and female language. In the study under analysis the main ideas will focus on two key discourses: "prison" and "prison – female corporality". In both cases the article will deal with a traumatic experience of imprisonment directly or indirectly marked by the human body. From the novel we learn that, on the one hand, the Ukrainian prison operates on the principles of other European penal institutions. It is hierarchical and is based on what the French thinker Michel Foucault calls the "art of distribution". Its basic principles are secrecy, discipline, controlled activity, order and so on. On the other hand, the Ukrainian prison built on the principle that remains a mystery to the main character. It is the principle of body torture that is not standardized but serves as a prison reality by default. In the novel the prison appears as a monstrous metaphor for the world that has not lost its sadistic desire to punish mainly the human body. However, the novel by Iryna Ahapieieva is a text not only about prison but also about a trauma. That’s why one sees a post-traumatic letter letting the author reflect on / recollect (textualize) the trauma thus getting rid of it.

В’язнична тема в художній жіночій рецепції екзотична для української літератури. Тому роман Ірини Агапєєвої "Троянди за колючкою. Сповідь про жіночу тюрму" є концептуально новою художньою рецептивною моделлю тюремного досвіду. Авторка обирає художню форму, що ми її бачили попередньо в текстах українських модерністок, – сповідь (думка, звернення, потік свідомості), але перед нами вже винятково жіночий простір, що оприявнений специфікою жіночого тіла, жіночої психології, жіночої мови. У пропонованій студії основні думки будуть фокусуватися навколо двох наріжних дискурсів: "тюрма" та "тюрма – жіноча тілесність". В обох випадках буде йти мова про травматичний досвід несвободи, що безпосередньо або опосередковано маркований людською тілесністю. З роману дізнаємося, що, з одного боку, українська тюрма діє за принципами й інших європейських, і не тільки, карних установ. Вона ієрархічна й має підґрунтям те, що французький мислитель Мішель Фуко називає "мистецтвом розподілу", базисними для неї є закритість, дисципліна, контрольована діяльність, розпорядок тощо. З іншого боку, українська в’язниця, побудована й на принципі, який так і залишається загадкою для головної героїні, – це принцип збиткування (тортур) над тілом, що нічим не унормований, але є тюремною реальністю за замовчуванням. У романі тюрма постає як монструозна метафора світу, що так і не позбувся садистького бажання карати насамперед тіло людини. Однак твір Ірини Агапєєвої – це твір не тільки про тюрму, а й про травму, а отже, перед нами посттравматичне письмо, що дає змогу авторці відрефлексувати / пригадати (текстуалізувати) травму, тим самим звільнитися від неї.