У статті розглянуто перспективи меморалізації теми Голодомору-геноциду українського народу 1932–1933 рр. крізь призму створення музейного простору. У теоретичній площині зазначена проблема має розглядатися в рамках «меморіальної парадигми» соціально-гуманітарного знання, Memory Studies як важливого структурного складника полідисциплінарного підходу, тоді як на практиці це питання пов’язане зі створенням, функціонуванням і перспективами розвитку інноваційно-інтегративної платформи збереження пам’яті про Голодомор-геноцид українців, заснованій на співвідношенні й співпраці експозиційного, проектно-технологічного, науково-дослідного та освітнього компонентів. Взаємодія цих складових визначає концептуальне наповнення музею як універсуму, формує не просто інституцію, а музейне середовище як «живий» простір, що має потенціал до розвитку та володіє великою силою інформаційно-емоційного впливу. Найбільше уваги приділено важливій ролі музею як простору меморалізації колективної пам’яті щодо трагічних подій, пов’язаних із Голодомором-геноцидом українського народу в 1932–1933 рр. Над розбудовою такого простору й працює колектив Національного музею «Меморіал жертв Голодомору». Він виконує не тільки національну і культурно-просвітницьку, але й цивілізаторську місію, поступово рухаючись у напрямку вироблення моделі організації постсучасної глобальної пам’яті. Меморалізаційний потенціал музейного простору розглядається у тісному зв’язку з діяльністю «Меморіалу жертв Голодомору» як інституції, котра спрямовує всі зусилля на всебічне дослідження й осмислення трагічних подій 1932–1933 рр. в українській історії, збереження і відтворення колективної пам’яті про геноцид українського народу, формуючи тим самим нові локальні наративи про глобальне явище світової історії.