Статтю присвячено аналізу антропологічних вимірів творчості в контексті європейської та української філософії. Творчий потенціал особистості є неповторним елементом перетворення навколишнього середовища людиною. Однак протягом історії становлення та розвитку творчості в контексті філософської традиції відбувалися значні зміни. Аристотель розглядає людину з точки зору природної істоти, що наділена розумом, духом, а творчість постає суспільним явищем. У теологічній концепції людина розглядається як надприродне утворення, що має свій сенс, призначення і свою історію виникнення. Творчість властива Богу, а не людині. Таким чином, у теологічній концепції людина втрачає свій творчий потенціал. Це стає передумовою розуміння людини як творця власного життя та долі. Відбувається антропологічний поворот до розуміння творчості. На пізніх етапах розвитку людства творчість ототожнюється з мисленням. Творчість людини залежить від творення, що постає діяльністю Абсолютної ідеї, яка у нього є «вічною творчістю, вічною життєвістю». Творча сила людського серця розкривається у філософській концепції Г. Сковороди. В екзистенціальній філософії свобода постає як специфічна складова людського буття, що є ірраціональної ідеєю, яка надихає на творчість. А творчість розкриває величезні можливості людського духу.