У статті теоретично розглянуто проблему самоефективності особистості, яка являє собою не стільки здатність людей до усвідомлення своїх здібностей та їх найефективнішого застосування, скільки переконання особистості в спро­можності й успіху в застосуванні компетенцій і набутого досвіду в певному виді діяльності. Виокремлено види самоефективності: діяльнісну, комуніка­тивну та особистісну. У старшому шкільному віці самоефективність пов’язана з усвідомленням сенсу й мотивів навчання, автономністю, професійним само­визначенням, позитивним самоставленням, самоповагою, самокерівницт­вом і спроможністю до самоорганізації загалом. Емпірично визначено такі особливості вияву емоційно-вольового компо­нента самоефективності в старшому шкільному віці: в осіб із самоефективністю нижчою від середнього рівня – це потреба відповідати ідеальному образу «Я» та бажання змін, незадоволеність, тривожність, сором’язливість і сумніви у своїх можливостях та здібностях, неспроможність контролювати власні емо­ційні стани й реакції; в учнів із середнім рівнем самоефективності – високий рівень самоприйняття, внутрішня конфліктність та самозвинувачення, рефлек­сія з приводу власних недоліків і невдач, переживання почуття провини, проте прагнення доводити розпочату справу до кінця й мобілізація в подоланні перешкод, самоконтроль емоційних станів та реакцій; у діагностованих із самоефективністю вищою від середнього рівня – самовпевненість, усвідом­лення власної цінності, самокерівництво, уявлення про себе як про вольову, енергійну й самостійну особистість, очікування визнання своєї цінності та унікальності зі сторони інших людей, високий рівень саморегуляції й напо­легливості. Перспективу подальших розвідок у цьому напрямі вбачаємо у вивченні когнітивного та поведінкового компонентів самоефективності з урахуванням гендерного аспекту.