Метою статті є вивчити замороження та конфіскацію активів як санкційні інструменти міжнародного впливу на держави-агресори, а також з’ясувати їх ефективність і проблеми практичного застосування. Завданнями визначено: 1) визначити особливості заморожування активів як інструмента санкційного впливу; 2) на прикладі кількох держав (Іран, Іран, Лівія) з’ясувати характеристики процесів замороження їх активів, дати оцінку результативності такої фінансової санкції; 3) дослідити питання замороження російських активів та використання прибутків з їх обігу на потреби України; 4) розглянути проблему конфіскації російських заблокованих активів. Основним методологічним підходом визначено неоінституціоналізм. Аргументовано, що фінансові санкції хоч і створюють тиск на держави-агресори, але його не завжди достатньо, щоб зупинити протиправні дії, підірвати спроможність до агресії. Відзначено, що найбільш дискусійним залишається питання конфіскації російських активів. Аргументовано, що для конфіскації російських активів на користь України потрібна сильна політична воля еліт держав, які зберігають ці активи (Франція, Німеччина, Бельгія та ін.), а також неспростовна правова аргументація. Наголошено, що основна складність конфіскації заблокованих активів полягає у повазі демократичних держав до права власності, навіть якщо це власність держави-агресора. Попри наявні прецеденти, конфіскація активів залишається проблемою міжнародного права. Звернено увагу на процеси формування Реєстру збитків, завданих незаконними діями Росії (RD4U), заплановане створення компенсаційної комісії та компенсаційного фонду. Висловлено припущення про можливі зміни у питанні конфіскації російських заморожених активів на користь України з огляду на зміну санкційної політики ЄС наприкінці 2024 р. (15-й пакет санкцій).