Дві Світові війни минулого століття поставили під сумнів беззастережну раніше віру у силу розуму людства і викликали нищівну критику європейського проєкту Просвітництва, який розглядали як основне джерело такої віри в розум, науку і здатність людини до відповідальних і розумних рішень і вчинків. Критика віри в розум була частково справедливою, особливо у тій частині, де вона була спрямована проти невиправданого сцієнтизму і схильності до нерідко пов’язаних з ним елітаризму і репресивної інструментальної раціональності. Утім, сама по собі критика розуму є чимось протиприродним, коли йдеться про Homo sapiens. У статті аргументовано потребу у ревізії уявлень про людський розум та його основні завдання – зокрема, висунуто гіпотезу про необхідність зміни епістемологічного підходу до розуму на онтологічний, а інструментального погляду на розум – на моральне розуміння призначення розуму. Виявлено спроби переосмислити метафору Просвітництва у новій онтології світла – зокрема, у працях Мартина Гайдеґера та Карла Ясперса. Аргументовано, що кризу нормативності, яка широко розгорнулася у ХХ ст. не лише у науці, а й у сфері моралі та культури загалом, неможливо подолати відмовою від нормативності або визнанням слабкої релятивістської версії нормативності. Доведено тезу, що, якщо криза класичного Просвітництва є результатом втрати суспільної нормативності, тоді в основі Нового Просвітництва слід покладати нову нормативність, і передусім – нову доброчесність розуму як моральну його доброчесність. Обґрунтовано, що новий спільносвіт має стати не спільносвітом виживання і страху, але відповідальним спільносвітом доброчесного розуму. У межах трансцендентально і інтерсуб’єктивно визначених нормативів, властивих людству і напрацьованих людством у його конкретній історії, яка вже фактично відбулася, представники відповідального спільносвіту можуть створювати нові форми нормативності – на основі множинних суспільних практик втілення доброчесного розуму.