Констатовано, що передбачені в Криміналь­ному кодексі України, а саме статтях 130 «За­раження вірусом імунодефіциту людини чи ін­шої невиліковної інфекційної хвороби» і 133 «Зараження венеричною хворобою» криміналь­но-правові засоби впливу на розповсюдження інфекційних хвороб є застарілими з огляду на розвиток медичної науки, неефективними, а їх застосування призводить у багатьох випадках до порушення прав людини. Звернуто увагу на те, що нормативно-право­ві акти України у сфері охорони здоров’я, а та­кож документи Всесвітньої організації з охорони здоров’я не містять понять «невиліковна хворо­ба» та «венерична хвороба». Зважаючи на це, застосування норм кримінального права, в яких використовується така термінологія, неможливе без порушення принципу законності. На підставі вивчення наукових досліджень у сфері профілактики та лікування інфекційних захворювань, а також документів міжнародних організацій, які діють у цій сфері зроблено ви­сновок, що ці засоби не лише не здатні позитив­но впливати на протидію поширенню інфекцій­них хвороб, а й призводять до підвищення рівня захворюваності через небажання представників соціальних груп з високим ризиком інфікування ВІЛ проходити тестування і своєчасне антиретровірусну терапію. Крім того, люди, які мають проблеми зі здоров’ям, зовні схожі із захворю­ваннями, які переважно передаються статевим шляхом, уникають звернення до лікаря і, в ба­гатьох випадках, займаються самолікуванням, у тому числі з безконтрольним використанням антимікробних препаратів. Наслідком такої пове­дінки, окрім поширення цих інфекційних захво­рювань, є ризик антимікробної резистентності, що є суттєвою загрозою для епідемічної безпеки. Доведено, що декриміналізація в такий спо­сіб поставлення в небезпеку інфікування ВІЛ та зараження венеричною хворобою, а також усу­нення невідповідності кримінального закону за­конодавству в сфері охорони здоров’я сприяти­ме захисту прав людини та матиме позитивний вплив на епідемічну безпеку.