Досліджено еколого-правовий підінститут регулювання скидання забруднювальних речовин (РСЗР) з точкових техногенних джерел у поверхневі води України і його головний інструмент – басейновий принцип розрахунку нормативів гранично допустимих скидів (БПРГДС). Метою статті є виявлення законодавчих можливостей чинного українського РСЗР для його використання у планах управління річковими басейнами (ПУРБ), оцінка правових наслідків такого використання. Актуальність дослідження визначається документами державної екологічної політики, стратегіями екологічної безпеки та повоєнного відновлення України. БПРГДС досліджується методами еколого-правового аналізу. Доведено, що головною правовою особливістю БПРГДС, який біля півстоліття залишається незмінним, є спільне спеціальне водокористування (ССВ) в частині скидання ЗР в межах розрахункової ділянки суб’єктами господарювання. У сучасному водному законодавстві категорії ССВ не визначено. Виявлено поняттєву колізію між об’єктом та методом регулювання, яка усувається шляхом зміни визначення «басейновий» у назві БПРГДС на «каскадний» – КПРГДС. З екологічного боку використання БПРГДС як правового інструменту засновано на припущенні про можливість поділення асиміляційної спроможності (АС) усього розрахункового басейну між спільнотою водокористувачів. Зазначено, що АС має неподільну природу, яка створює екологічну перепону для застосування БПРГДС. Крім того, забороною для басейнового використання АС є еколого-правова вимога територіальної єдиності нормативних обмежень концентрацій ЗР у поверхневих водах держави. З правового боку БПРГДС ґрунтується на т. зв. «праві на квоту АС», якого у чинному законодавстві не існує. Визначено, що категорія ССВ є законодавчим рудиментом, а її використання задля реалізації БПРГДС залишає відкритими можливості для погіршення якості води. Зроблено висновок, що БПРГДС не може використовуватися як правовий інструмент у складі українських ПУРБ в умовах гармонізації із законодавством ЄС.