Стаття присвячена осмисленню актуальної ролі інституту Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини в умовах збройного конфлікту, що супроводжується грубим нівелюванням категорії «людські права» та знеціненням її екзистенційної сутності, як наслідок, це детермінує посилення утвердження інституційної спроможності Омбудсмана України в площині національного механізму захисту прав людини. Об’єктом цього наукового пошуку постає функціонування Омбудсмана України в конституційно-правовому вимірі захисту людських прав, своєю чергою, предмет дослідження зводиться до вивчення особливостей реалізації правозахисних функцій Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини крізь призму впливу збройного конфлікту. Методологічний базис дослідження становить система загальнонаукових і спеціальних методів наукового пізнання, найпоширенішими з яких стали діалектичний, формально-юридичний (догматичний), метод юридичної компаративістики, метод юридичної герменевтики, а також методи моделювання, аналізу та синтезу, що були використанні для формулювання окремих дефініцій, запропонованих наукових підходів, виробленні окремих позицій на підставі розгляду нормативно-правового матеріалу. За результатами проведення даного дослідження, запропоновано відступити від нормативно визначених строків на звернення до Омбудсмана осіб, які перебувають на тимчасово окупованій частині території, з метою надання відповідного правового захисту та гарантування розгляду звернень від зазначеної категорії заявників, визначено момент початку обрахування строків, доцільність такого підходу, змодельовані відмінні строки. Інтерпретуючи положення Закону України «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини», запропоновано та поглиблено розуміння «виняткових обставин» для пролонгації строків на звернення в період збройного конфлікту не більше ніж на два роки. Звернено увагу на стан практичної реалізації засади інституційної незалежності Уповноваженого в умовах воєнного стану, автор констатує недосконалу регламентацію безпосереднього принципу в законодавстві та доходить до консолідованого висновку про необхідність здійснення унормування деяких положень нормативно-правових актів задля забезпечення повноцінного утвердження принципу неупередженості та незалежності правового інституту, пропонуючи варіанти усунення колізії правових норм.