У статті здійснено історико-правовий аналіз поняття і видів військових злочинів та порядку їх розслідування в Українській Народній Республіці за Центральної Ради. Показано, що на початок Української революції у військових часинах чин­ним залишався «Військово-кримінальний статут» в редакції 1 липня 1879 р. з деякими пізнішими доповненнями. Понад 90% розглянутих справ до початку Української революції торкалися: 1) самовільного полишення військової частини (вте­ча); 2) неявка на службу у визначений час; 3) порушення порядку і правил несення караульної служби; 4) недостойна поведінка відносно стар­ших по військовому званню, а також посадових осіб, котрі виконували спеціальні обов'язки військової служби; 5) втрата і свідоме пошкодження військового майна . Звісно, революційні події в Україні внесли свої корективи у структуру злочинів (наприклад, зріс розгляд справ по статті дезертирство), проте зазначені вище тенденції зберігалися й надалі. Наголошено, що тогочасне військове законо­давство передбачало проведення попереднього слідства. Підозрювані військовослужбовці, які перебували на дійсній службі, викликалися на слідство безпосередньо через їхніх командирів. Законними причинами неявки на слідство вважалися: позбавлення обвинуваченого свободи; природні форсмажори, які не дозволяли вчасно прибути на місце допиту (наприклад, розлив річок); нещасний випадок; хвороба (у т. ч. близь­ких родичів); смерть. На випадок ведення бойо­вих дій під час війни, можливість/неможливість прибуття обвинуваченого чи свідків визначав військовий слідчий. Якщо свідок-військовослужбовець не з'явився безпідставно на допит, вій­ськовий слідчий зобов'язувався негайно повідо­мити про це його командування. Зазначено, що на початкову етапі Української революції розслідування військових злочинів від­бувалося відповідно до чинного російського законодавства. Найчастіше фіксувались правопо­рушення дисциплінарного характеру (порушен­ня військової дисципліни, непокора керівництву тощо). Загрозливого розмаху набуло дезертир­ство з військових частин. Новим викликом для української влади стали факти порушення сус­пільного порядку військовослужбовцями та по­ширення більшовицької пропаганди. Революцій­на доцільність призвела до того, що Центральна Рада пішла шляхом пом'якшення покарань для військових, які вчинили незначені правопору­шення за умови доведення ними, що зазначені дії вони вчинили з політичних мотивів. Зокрема, Закон про амністію 1917 р. передбачав відсут­ність покарань для тих, хто самовільно покинув свої військові частини для переходу в українські військові підрозділи.