У статті право особи на спричинення шкоди правоохоронюваним інтересам за наявності фактичного складу обставин, що виключають кримінальну протиправність діяння, розглядається як природнє право людини. Особа у разі спричинення шкоди правоохоронюваним інтересам реалізовує правомочності таких природних прав, як право на щастя, право на життя, право на здоров’я, право на честь та гідність. Універсальним у такому випадку є право на щастя (особисте та/або суспільне), яке може переслідувати особа у разі спричинення шкоди за наявності будь-якої обставини, що виключає кримінальну протиправність діяння. Право на спричинення шкоди правоохоронюваним інтересам за наявності в діях особи складу обставин, що виключають кримінальну протиправність діяння, реалізується через можливості природних прав людини, а самі правомочності випливають з природного права. З огляду на методологічний підхід соціального натуралізму протиправна поведінка соціопатичної особистості, для якої характерним є комплекс сваволі та ілюзій, зумовлює виникнення стану однієї з обставин, що виключає кримінальну протиправність діяння, є своєрідним пусковим механізмом зворотної реакції особи, до якої така протиправна поведінка адресована. З огляду на те, що в такий спосіб відбувається захист природних прав людини, а сама поведінка відповідає вимогам, що висуваються законодавцем до котроїсь з обставин, що виключають кримінальну протиправність діяння, свідомість та воля особи, яка спричиняє шкоду правоохоронюваним інтересам, не перебувають у стані аномії, у такої особи відсутній комплекс сваволі та ілюзій, а сама особа не є соціопатичною. У разі ексцесу під час захисту своїх природних прав, коли відбувається спричинення тієї шкоди, яка явно не відповідає тій небезпеці, що загрожує цій особі, свідомість та воля вражені комплексом сваволі та ілюзій, а за такі протиправні дії соціопатична особа притягається до кримінальної відповідальності.