Забезпечення прав та добробуту дитини є одним із головних пріоритетів сучасного суспільства. Як в українському та і у зарубіжному законодавстві зазначено, що кожна дитина має право на сім’ю. Однак, зважаючи на різні життєві обставини не кожна дитина, на жаль, має можливість проживати в сім’ї з батьками. Саме тому виникає питання, яким чином забезпечити реалізацію усіх прав дитини, яка втратила батьків, або ж яка залишилася без батьківського піклування. Таким чином виник інститут влаштування дитини. На сьогоднішній день в українському законодавстві вирізняють такі форми влаштування дітей як усиновлення, прийомна сім’я, опіка та піклування, дитячий будинок сімейного типу, влаштування в сім’ю родичів, знайомих. Всі вказані форми влаштування мають як чітку процедуру влаштування дитини в сім’ю та правовий механізм регулювання прав та обов’язків особи, яка взяла у свою сім’ю дитину, так і права та обов’язки дитини. Кожен випадок влаштування дітей є унікальним і вимагає спеціалізованого підходу з урахуванням конкретних ситуацій, обставин та потреб дитини. Однак слід виокремити одну форму влаштування, таку як влаштування дитини в сім’ю фактичного вихователя. Саме ця форма показала себе наразі як найбільш не досліджувана і водночас зручна, перш за все для дитини. Та, залишається невирішеною проблема законодавчої реалізації тимчасового влаштування дитини в сім’ю фактичного вихователя, оскільки, існуюче законодавство доволі коротко описує механізм такого влаштування. Вказана форма влаштування потребує чіткого регулювання зі сторони законодавства, а також є необхідність дослідження правового механізму влаштування дитини в сім’ю фактичного вихователя, права та обов’язків фактичного вихователя і самого вихованця. В статті розглядаються переваги та недоліки такої тимчасової форми влаштування дитини, як влаштування в сім’ю фактичного вихователя.