Стаття присвячена деяким проблемним питанням притягнення до кримінальної відповідальності за насильницьке зникнення. Зазначено, що аналіз звітів про кримінальні правопорушення, розміщених на сайті Офісу Генерального прокурора, які містять інформацію про кількість зареєстрованих фактів злочинів за ст. 146-1 КК України, показав динаміку, що за перші півтора роки дії цієї статті не було зареєстровано жодного кримінального провадження. У подальші роки кількість зафіксованих випадків насильницьких зникнень почала зростати, а значний стрибок відбувся на початку повномасштабного вторгнення РФ в Україну. Однак сьогоднішні показники реєстрації таких злочинів значно менші порівняно з 2022 роком. Офіційна статистика щодо злочинів, передбачених ст. 146-1 КК України, ймовірно, не відображає реального стану, оскільки виявлення та фіксація таких випадків ускладнені через військовий час і окупацію відповідних територій України. Досліджено, що термін «насильницьке зникнення» був вперше застосований нерядовими організаціями Латинської Америки в 1960-ті роки та є дослівним перекладом іспанського словосполучення «disaparacion forzada», який розкриває концепцію насильницького зникнення як жорстокого порушення прав людини та злочину, скоєного прямо чи опосередковано за підтримки органів державної влади з метою усунення політичних опонентів. Проаналізовано, що склад насильницького зникнення, передбачений ч. 1 ст. 146-1 КК України, є формально-матеріальним, а ч. 2 ст. цієї статті – формальним за об’єктивною стороною. Автором зроблено висновок, що криміналізація в нашій державі насильницького зникнення була необхідною для протидії цьому особливо тяжкому порушенню прав людини, оскільки інші положення чинного кримінального законодавства не відображають комплексного характеру тієї шкоди, яку й спричиняє (або може в подальшому спричинити) насильницьке зникнення. Крім того, специфічна юридична природа досліджуваного кримінального правопорушення дозволяє розмежувати його від подібних злочинів. Зокрема, це включає наявність його спеціального суб’єкта та таку обов’язкову ознаку, як подальша відмова визнати факт арешту, затримання або позбавлення волі людини в будь-якій іншій формі або приховування інформації про долю чи місцезнаходження цієї людини.