У статті здійснено комплексний аналіз понятійно-категорійного апарату транскордонного співробітництва як правового інституту, що набув особливого значення в умовах євроінтеграційного курсу України. Автор досліджує теоретичні підходи вітчизняних та зарубіжних науковців до розуміння сутності транскордонного співробітництва, його місця серед інших видів міжнародної взаємодії та особливостей правового регулювання. На основі проведеного аналізу визначено, що транскордонне співробітництво є особливим видом міжнародної взаємодії фізичних та/або юридичних осіб різної державної приналежності, які функціонують на територіях, що межують з державним кордоном, здійснюваної на договірній основі з метою вирішення спільних проблем прикордонних регіонів та покращення рівня життя їх населення. У статті виокремлено шість ключових ознак транскордонного співробітництва: договірний характер відносин; здійснення взаємодії між суб’єктами, що функціонують на територіях, які межують з державним кордоном; спрямованість на переміщення людей, товарів, послуг і капіталів через державний кордон; специфічний суб’єктний склад (фізичні та/або юридичні особи різної державної приналежності); середньо- та довготривалий характер встановлених зв’язків; орієнтація на вирішення спільних проблем та досягнення суспільно-корисного ефекту покращення життя населення прикордонних регіонів. Автор констатує, що правове регулювання транскордонного співробітництва в Україні пройшло значний еволюційний шлях, а після внесення змін до Конституції України 7 лютого 2019 року та закріплення європейського вектору зовнішньої політики, цей інститут набув статусу базової конституційної категорії. В умовах глобалізації та регіональної інтеграції подальше вдосконалення нормативно-правової бази у сфері транскордонного співробітництва має бути спрямоване на створення ефективних механізмів реалізації транскордонних проектів, розширення повноважень регіональних і місцевих органів влади та гармонізацію українського законодавства з європейськими стандартами.