У статті з’ясовано сутність антропологічного підходу та його особливості в дослідженнях Голодомору- геноциду 1932-1933 рр. в Україні як найбільшої гуманітарної катастрофи ХХ ст. з етнічним забарвленням, показані його актуальність і важливість у контексті цивілізаційного осмислення історії, переходу від історії подій до історії людей. Звернуто увагу на джерелознавчий та історіографічний вимір дослідження. На основі системного аналізу проблеми окреслено три сегменти антропології Голодомору: а) жертви (загиблі та постраждалі); б) винуватці (замовники, організатори і виконавці злочину); в) носії пам’яті (очевидці та свідки подій, доброчинці, а також дослідники трагедії). Кожен із цих сегментів представлений конкретними людьми, які мають бути названі поіменно. Під цим кутом зору в рамках 1991- 2018 рр. виокремлено три історіографічні періоди людинознавчого дослідження Голодомору, в процесі яких відбувалося нарощування персоналізації наукового пізнання проблеми і системного поглиблення знань про його причин, характер, території поширення і наслідки. Синтез надбань українських та зарубіжних дослідників мотивів політики комуністичного режиму, спрямованої на організацію штучного Голодомору в Україні, співставлення сучасних інтерпретацій демографічних, морально-психологічних та ментальних втрат українського народу, критика неприпустимості применшення їх масштабів дозволили відстежити провідні напрями нагромадження знань, виявити наявні прогалини, окреслити дискусійні питання в дослідженні проблеми, сформулювати низку пропозицій стосовно подальшої роботи над Національною книгою пам’яті, активізації антропологічних студій, формування нової генерації дослідників.