It is indicated that modern public administration is characterized by a desire for openness, transparency and active interaction with the public, which is consistent with the principles of democratic governance. However, in the activities of public authorities, the use of silence as a special means of managerial communication is increasingly observed - in the form of refusal to provide comments, delaying response or deliberate avoidance of discussing problematic issues. The article explores the phenomenon of “silent trust” as an unconventional, but increasingly relevant communication strategy in public administration, which is formed at the intersection of management practices, political culture and public expectations. It is found that in conditions of hybrid threats, information crises, a deficit of public trust and high vulnerability of the communication space, silence itself can acquire the meaning not only of a passive reaction, but also of a conscious management tool. The types of authoritative silence are analyzed and their functional role in the system of public authority is determined. The Ukrainian context of the use of communicative silence is revealed, where excessive openness could create additional threats. It is emphasized that uncontrolled silence can create an information vacuum, provoke the spread of rumors and disinformation, reduce the level of legitimacy of the authorities and destroy public dialogue. At the same time, it is shown that managed silence, supported by transparent frameworks of responsibility and subsequent communication compensation, can perform a productive function, ensuring a balance between security, the effectiveness of management decisions and social stability. A comparative analysis of European practices of strategic silence in public administration is conducted, which allows us to identify both potential resources and the limits of its use. It is substantiated that “tacit trust” is a context-dependent phenomenon that can act as a manifestation of responsible managerial minimalism or as a sign of communication weakness, and requires clear ethical, legal and managerial regulators to maintain the trust of citizens and the stability of public authorities. The author concludes that «tacit trust» in public administration should be considered as a potential resource that requires a fine balance between the interests of information security, transparency and democratic legitimacy.

Вказується, сучасне публічне управління характеризується прагненням до відкритості, прозо- рості та активної взаємодії з громадськістю, що узгоджується з принципами демократичного вря- дування. Однак у діяльності органів публічної влади все частіше спостерігається застосування мовчання як особливого засобу управлінської комунікації — у вигляді відмови від надання комен- тарів, затягування з реагуванням або свідомого ухилення від обговорення проблемних питань. У статті досліджено феномен «мовчазної довіри» як нетрадиційної, але дедалі більш акту- альної стратегії комунікації в публічному управлінні, що формується на перетині управлінських практик, політичної культури та суспільних очікувань. З’ясовано, що в умовах гібридних загроз, інформаційних криз, дефіциту суспільної довіри й високої вразливості комунікаційного простору саме мовчання може набувати значення не лише пасивної реакції, а й свідомого управлінського інструменту. Проаналізовано типи владного мовчання та визначено їхню функціональну роль у системі публічної влади. Розкрито український контекст застосування комунікативного мовчання, де надлишкова відкритість могла б створити додаткові загрози. Наголошено, що некероване мов- чання здатне породжувати інформаційний вакуум, провокувати поширення чуток і дезінформації, знижувати рівень легітимності влади та руйнувати суспільний діалог. Водночас показано, що ке- роване мовчання, підкріплене прозорими рамками відповідальності й подальшою комунікацій- ною компенсацією, може виконувати продуктивну функцію, забезпечуючи баланс між безпекою, ефективністю управлінських рішень та суспільною стабільністю. Проведено порівняльний ана- ліз європейських практик стратегічного мовчання в публічному управлінні, що дозволяє вияви- ти як потенційні ресурси, так і межі його використання. Обґрунтовано, що «мовчазна довіра» є контекстуально залежним явищем, яке може виступати як прояв відповідального управлінського мінімалізму або ж як ознака комунікаційної слабкості, і потребує чітких етичних, правових та управлінських регуляторів для збереження довіри громадян та стійкості публічної влади. Автор робить висновок про те, що «мовчазна довіра» в публічному управлінні повинна розглядатися як потенційний ресурс, який вимагає тонкого балансування між інтересами інформаційної безпеки, прозорості та демократичної легітимності.