The choice of the fixation method of proximal humerus fractures remains a controversial topic. Three- and four-part fractures are the most severe injuries in the spectrum of the proximal humerus fractures (types B and C for AO/OTA) are found in clinical practice in 20 % of patients, especially in patients over 60 years old with osteoporosis. Objective: a comparative study of stiffness fixation of three-part proximal humerus fractures on artificialosteoporotic models using various metal implants, including structural polylactic acid allograft. Methods: the biomechanical experimental study has been included 4 types of fragment fixation of artificial models. Type I — intramedullary blocked 7 mm titanium reconstructive cannulated nail, type II — four 5.0 mm cannulated screws with spongy thread; type ІІІ — PHILOS plate with reinforcement of the head fragment with 2 structural polylactic acid transplants (PLA); type IV — PHILOS plate without reinforcement allograft. Tests performed for three types of loading, depending on the angle of inclination of the bone in the frontal plane — 0°, 10°, and 20°. Results: The least load-bearing system «bone – implant» was found in type І, and the most — in type II, the difference between rigidity was 4 times. Structural rigidity in type IV was less than 2 times compared to type I and less by 10 % in comparison with type III. The value of the rigidity of the considered types of fixation with the increase of the angle of inclination of the axis of the bone in the frontal plane decreases. The highest carrying capacity, as well as the amount of deformation energy, was found for type III, and the smallest — for type I. Conclusions: according to biomechanical tudy the best method fixation of the three-part fracture of the proximal humerus is the type III — PHILOS plate with reinforcement with 2 structural polylactic acid grafts (PLA).

Выбор метода фиксации переломов проксимального отдела плечевой кости (ПОПК) остается актуальной проблемной. Трех- и четырехфрагментарные переломы ПОПК (тип В и С по AO/ОТА) обнаруживают у 20 % пациентов, их лечение представляет собой сложную проблему, особенно у больных старше 60 лет. Цель: сравнительное изучение жесткости фиксации фрагментов ПОПК при помощи различных металлоконструкций, в том числе с трансплантатом. Методы: в биомеханическом экспериментальном исследовании изучено 4 варианта соединения отломков ПОПК на физических искусственных моделях. Конструкция I — интрамедуллярный блокированный остеосинтез с помощью титанового реконструктивного канюлированного стержня диаметром 7 мм и блокированных винтов 3,5 мм; II — четырех 5,0 мм канюлированных винтов со спонгиозной резьбой; III — накостной пластиной с угловой стабильностью и 3,5 мм блокированными кортикальными и спонгиозными винтами с армированием фрагмента головки 2 структурными трансплантатами из полимолочной кислоты (PLA); IV — то же, что ІІІ, но без трансплантатов. Проведены тесты трех видов нагрузки в зависимости от угла наклона кости во фронтальной плоскости — 0°, 10° и 20°. Результаты: меньшие нагрузки выдерживала система «кость – фиксатор» в конструкции І, больше — II, разница между показателями жесткости которых составляла 4 раза. Жесткость конструкции IV была меньше в 2 раза по сравнению с I конструкцией и на 10 % — по сравнению с ІІІ. Значение жесткости рассмотренных систем с увеличением угла наклона оси кости во фронтальной плоскости уменьшается. Максимальную несущую способность и величину энергии деформирования обнаружено для конструкции ІІІ, а наименьшую — І. Выводы: лучшим методом фиксации трехфрагментарного перелома ПОПК является металлоостеосинтез пластиной с угловой стабильностью с дополнительным армированием фрагмента головки трансплантата из PLA.

Вибір методу фіксації переломів проксимального відділу плечової кістки (ПВПК) залишається актуальною проблемною. Три- та чотирифрагментарні переломи ПВПК (тип В і С за AO/ ОТА) виявляють у 20 % пацієнтів, лікування яких є складною проблемою, особливо у хворих старших за 60 років. Мета: порівняльне вивчення жорсткості фіксації фрагментів ПВПК за допомогою різних металоконструкцій, у тому числі з трансплантатом. Методи: у біомеханічному експериментальному дослідженні вивчено 4 варіанти з’єднання відламків ПВПК на фізичних штучних моделях. Конструкція І — інтрамедулярний блокований ос­теосинтез за допомогою титанового реконструктивного канюльованого стрижня діаметром 7 мм і блокованих гвинтів 3,5 мм; ІІ — чотирьох 5,0 мм канюльованих гвинтів зі спонгіозним різьбленням; ІІІ — накістковою пластиною з кутовою стабільністю і 3,5 мм блокованими корковими та спонгіозними гвинтами з армуванням фрагмента головки 2 структурними трансплантатами з полімолочної кислоти (PLA); IV — те саме, що ІІІ, але без трансплантатів. Проведено тести трьох видів навантаження залежно від кута нахилу кістки у фронтальній площині — 0°, 10° і 20°. Результати: найменше навантаження витримувала система «кістка – фіксатор» у конструкції І, найбільше — ІІ, різниця між показниками жорсткості яких становила 4 рази. Жорсткість конструкції IV була меншою в 2 рази порівняно з І конструкцією і на 10 % — порівняно з ІІІ. Значення жорсткості розглянутих систем зі збільшенням кута нахилу осі кістки у фронтальній площині зменшується. Максимальну носійну здатність і величину енергії деформування виявлено для конструкції ІІІ, а найменшу — І. Висновки: найкращим методом фіксації трифрагментарного перелому ПВПК є металоостеосинтез пластиною з кутовою стабільністю з додатковим армуванням фрагмента головки алотрансплантатами з PLA.