У статті висвітлено взаємозв’язок механізмів здійснення тотального контролю та формування політичної довіри у тоталітарній державі з акцентом на цілях та методах впливу на суспільну свідомість, що визначає особливості подальшої трансформації політичного режиму. Зокрема, аргументовано доцільність інтерпретувати риси посттоталітарної свідомості як чинник формування інституційної довіри у процесі демократизації. Актуальність дослідження зумовлена тим, що політичну довіру традиційно вивчають для пояснення суспільної підтримки політиків чи політичних інститутів у демократичному або перехідному режимі, подекуди ігноруючи або навіть заперечуючи її роль у підтримці певного типу влади недемократичної. Зважаючи на те, що у загальній інтерпретації тоталітаризм сприймають як терор, доповнюючи розуміння цього типу диктатур визнанням їх моністичної сутності, у статті запропоновано змістити фокус уваги на контролюючу функцію держави, реалізовану через масові репресії, пропагандистську діяльність та процес ресоціалізації. Стверджуючи, що тоталітарна держава вимагає від громадян суб’єктності у здійсненні такого контролю, умовою його тотальності автор пропонує вважати поєднання насильницького примусу (тобто зовнішнього контролю) з політичною самоцензурою (внутрішнім контролем). У такому контексті, з методологічної точки зору, аргументовано доцільність визначати зовнішній контроль як чинник формування політичної довіри, а політичну самоцензуру як наслідок довіри до тоталітарної влади. Також у статті обґрунтовано, що підтримуваний владою інверсійний зв’язок між політичною та міжособистісною довірою має значення для пояснення особливостей довіри після зміни політичного режиму в державі. Із використанням цієї аргументації автор доводить, що відповідне штучне формування довіри в межах диктатури відіграє суттєву роль у поясненні посттоталітарних трансформацій, зокрема, підтримки формальних і неформальних політичних інститутів, які визначають перебіг демократизації.